В плані простоти процедури реєстрації підприємств, Україна хоч і не відверто «пасе задніх», проте й серед лідерів не знаходиться, займаючи скромне 118 місце серед 183 країн світу в останньому звіті проекту Всесвітнього Банку «The Doing Business Project». Особливістю ж законодавчого регулювання реєстрації підприємств в Україні можна назвати наявність норми про обов’язкове надання реєстратору інформації з документами, що підтверджують структуру власності засновників-юридичних осіб, яка дає змогу встановити фізичних осіб-власників істотної участі цих юридичних осіб. Тобто, іншими словами, у випадку реєстрації в Україні підприємства іноземної компанії, треба розкрити інформацію про весь ланцюжок власників нерезидента аж до остаточних фізичних осіб акціонерів/учасників.
Відомо, що величезна частина іноземних інвестицій надходить в Україну з Кіпру та інших країн із невисоким рівнем оподаткування. Часто, справжнім джерелом цих коштів є саме Україна, але вони реінвестуються через «податкових посередників» задля зменшення податкового тягаря та приховування особистості, а як наслідок – захисту фактичного власника бізнесу та його капіталу. Норма статті 24 Закону України про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, яка містить вимогу про розкриття інформації про остаточних власників нерезидента покликана запобігати приховуванню такої інформації та сприяти більшій прозорості власності. Проте, як було зазначено вище, конфіденційність залишається дуже важливим фактором для інвесторів і тому дуже часто використовуються механізми для збереження таємниці кінцевого власника компанії.
Одним з таких механізмів є використання трастової угоди (в юрисдикціях, де це дозволяється, наприклад, Кіпр), завдяки якій справжній власник частки іноземного підприємства «ховається» за номінальним держателем. Реальний акціонер за трастовою угодою передає акції іншій особі (часто іншій юридичній особі-нерезиденту), а та володіє акціями виключно в інтересах реального акціонера та не може використовувати акції без його спеціальної згоди. Таким чином реальний акціонер зберігає контроль над компанією і в той же час формально не розкривається як її власник. Коли ж компанія-нерезидент виступає засновником товариства в Україні, то нашому реєстратору розкриваються саме формальні власники, тобто номінальний акціонер нерезидента (інша юридична особа-нерезидент) та фізичні особи-власники цієї юридичної особи (також нерезиденти).
Крім того, у низці держав компаніям все ще дозволено випускати акції на пред’явника і у випадку, коли така компанія виступатиме засновником товариства в Україні, не зовсім зрозуміло як український реєстратор зможе чітко визначити кінцевих фізичних осіб-власників істотної участі такої юридичної особи.
Словом, українські норми щодо розкриття власників юридичних осіб-нерезидентів при їх участі в українських товариствах недосконалі і існують способи їх обминання. Проте, наскільки це погано сказати важко, адже, якщо не залишити варіантів для бізнесу зберегти хоча б якусь конфіденційність, це на ньому позначиться відверто негативно. Питання про конфіденційність власника не повинно розглядатись лише через призму незаконної діяльності та намагання її приховування, це питання турбує бізнесменів насамперед у світлі можливої недобросовісної конкуренції з боку інших учасників ринку і частої неможливості ефективного захисту через слабку правову систему України.
Автор: Володимир Синиця, юрист міжнародного департаменту, міжнародної юридичної компанії CAMPIO GROUP.
Джерело: Юридична Газета.
